0
December 2, 2020 14:47:36
Ru En Ua Select theme Select window style Print preview
З "Карпатами" по Європі: дорожні нотатки. Частина третя - Face 2 Face Betting
December 18 2010

З "Карпатами" по Європі: дорожні нотатки. Частина третя

На початку листопада «Карпати» відправилися на південь Іспанії. А за місяць – на північний захід Німеччини. Під час першої подорожі в наших валізах переважали шорти та футболки. Під час другої – найтепліші светри і шкарпетки…


***

Ей, ніньйо, а ти з якого району?

Мандрівка до Іспанії була строката, барвиста і насичена незабутніми враженнями. Знову ночі без сну, знову пригоди в незнайомому місті і знову проблеми з рибалкою. Ну як можна було поїхати на береги легендарної річки Гвадалквівір і не спробувати там щось зловити? Більше того – наш готель розташовувався неподалік того місця, звідки Христофор Колумб відправлявся у свою трансатлантичну експедицію. З географією тоді було не все в порядку, а от зараз ситуація покращується – у холі готелю нашу делегацію чекав український прапор і великий герб з підписом «ласкаво просимо». Місцеві кулінари, крім всього іншого, приготували торт для іменинника Івана Мілошевіча, який прикрасили кренделем у вигляді обличчя сербського захисника.

Поселившись у готелі, я відправився на екскурсію. Перше, що помітив, коли вийшов за межі готелю, це обгороджені колючим дротом мандаринові плантації. Апельсини ростуть де завгодно, правда через гіркоту їх ніхто не їсть, а от мандарини, очевидно, цінуються куди більше. Саме цитрусові є чи не основним джерелом прибутку для українських заробітчан, яких в Іспанії вистачає. Збираючи плоди, досвідчені майстри можуть заробити до тисячі євро на тиждень, головне – правильно виробити стратегію. Словом, скуштувати свіжу, солодку, соковиту мандаринку не вдалося. У ресторані готелю теж були мандаринки, але не такі…

Перший погляд на Гвадалквівір, і розчарування. Величезна ріка, яка ліниво гойдає на хвилях чайок. Попід берегом скупчилися порожні пластикові пляшки та сміття. Не знаю, де Пушкін бачив, як Гвадалквівір «шумить» і «біжить», але точно не тут. Щохвилини посередині як не катер пропливе, то байдарка. Шум, гам, крики, машини... На протилежному березі я побачив рибалок, тому пішов через міст до них. Один ловив під самим мостом, названим на честь одного з іспанських королів. На жаль, з іспанською мовою у мене так само кепсько, як у нього (рибалкою, не королем) з англійською. Та сама історія й з іншим, який ловив поруч. Третій теж лише руками розвів. На відміну від французів, які принципово не хотіли спілкуватися по-англійськи, іспанці просто англійської не знали. За весь час перебування в Севільї мені вдалося зустріти лише чотирьох людей, які говорили англійською: водій нашого мікроавтобуса, стюард на стадіоні та двоє дівчат – фанаток «Севільї».

Словом, на бетонному березі ріки мені вдалося з’ясувати лише те, що ловлять тут коропа. Скільки коштує ліцензія і де її можна придбати, дізнатися не вдалось. Ну й добре: все одно не ловив би в такій брудній ріці. Більше мене здивувало інше – відразу ж у прибережній зоні, на затишній алеї під деревами стояли десятки наметів, а поруч сиділи групи людей. Сказати точно, бомжі то були чи мандрівні хіпі – важко. Але те, що мешкали вони там комфортно, – це факт.

Річкова екскурсія закінчилася – настав час їхати на передматчеве тренування. Тільки-но наш бус зупинився біля стадіону «Рамон Санчес Пісхуан», ми почули трохи невпевнене «Слава Україні». Хлопчина років 25-ти перепитався, чи ми зі Львова, а коли почув ствердну відповідь, зрадів. Уже 10 років Андріян живе в Севільї, куди приїхав саме зі Львова. Через кілька хвилин ми вже мали одного спільного друга – редактора відділу спорту «Газети по-київськи» Сергія Болотнікова, якому відразу ж зателефонували і трохи подражнили. Андріян тішився з того, що приїхали українці. Приїхали не на роботу, а по роботі. Ми розговорилися. «А хочеш, я тобі нічну Севілью покажу?» – спитав він. Хе-хе. Я вже півгодини про це думаю, але трохи не зручно було просити. «Я працюю десь до другої ночі, о третій можу за тобою заїхати в готель».

Владнавши усі поточні справи, близько третьої ночі я вийшов до готелю. Андріян приїхав невдовзі. «Куди хочеш поїхати, може на стадіон «Бетіса»? – спитав він. Чому б ні? «Я за «Бетіс», ну, ти це, мабуть, і так зрозумів. Я ж був фанатом «Карпат», коли жив у Львові. Збирав значки зелено-білих команд. А коли приїхав сюди, то постав перед вибором: ти або за «Севілью», або за «Бетіс». По-іншому не можна. Ясно, що обрав другий варіант, адже вони нагадували мені рідну команду. До речі, карпатівський шалик 10-річної давнини ще досі в мене висить на стіні».

Ми під’їхали до слабоосвітленого стадіону «Бетіса». Навпроти величезна площа – тут збираються фанати перед грою. «Чому «Бетіс» в першій лізі?» – питаю. «Бачиш, в чому парадокс, – «Бетісом» володіє дуже багата людина, одна з найбагатших в Іспанії. Але тут гроші вирішують далеко не все. Як граєш – те і маєш. До речі, президент «Бетіса» є досить популярним у певних колах, його підозрюють у нетрадиційній орієнтації. Їдем на фламенко?»

На танці? Перспектива була не райдужна. Але для різноманіття – та нехай уже, поїхали. Андріян звернув у порожній провулок, потім довго їхав, аж поки ми не знайшли місце, де можна було залишити авто. Я придивився до машин. Переважна більшість малолітражок, майже всі з потовченими бамперами та багажниками. Автівки стоять на нейтральних передачах, щоб сусід зміг знанку виштовхатися на роботу. Ми вийшли, поруч пробігла кицька. «Кс-кс-кс» – сам не знаю для чого покликав котика. Ефекту не було, Андріян засміявся: «Іспанці говорять до котів як до людей».

На вулиці глупа ніч. Ніяких танців не чути. Де тут візьметься фламенко? Анріян прислухався і придивлявся. Нарешті він побачив молоду пару і щось у них спитав. Хлопець вказав на двері, біля яких ми стояли. Андріян впевнено зробив крок до них. Я пішов слідом.

Ого-го! Де це ми? Куди потрапили? Що тут відбувається? Прокурена квартира, праворуч барна стійка, ліворуч приміщення для танців. Заздалегідь прошу вибачення в усіх шанувальників цього мистецтва, за те, що назвав фламенко танцями. Це все одно, що назвати футбол засмаганням на траві. Ми пройшли в кутик квартири. Чому нас ще ніхто звідси не вигнав? Квартира приватна, усі люди, а їх було близько двох десятків, очевидно, знаються між собою. На нас почали підозріло зиркати, але ми робили вигляд «не розумію про що ти». Підійшла дівчина, спитала, що будемо пити. Я попросив пиво, Андріян взяв тонік. Дівчина скривилася – тутешня богема смакувала коктейлі рожевого кольору зі шматками криги, які плавали у величезних келиках. Власне, фламенко. Розповісти, що воно таке, досить важко. Словом, виходить на «сцену» чоловік чи жінка, відверто циганської зовнішності; під звуки кастаньєт чи просто аплодисментів починає звиватися і співати. Якщо комусь таке не до душі, той відверто починає голосну розмову з сусідом, інші його намагаються втихомирити. Хтось комусь навіть гнівно сказав: «Ти – президент «Бетіса»! Оце так образа… Врешті-решт до нас підійшов молодий циган. Андріян щось йому розповідав – деякі слова я зрозумів, тому зробив висновок, що я журналіст з України, який приїхав на матч «Севілья» – «Карпати». І тут циган спитав: «Бетіко»? «Бетіко»! – радісно відповів Андріян. «Він запитав мене, кого я підтримую. Нам пощастило, що ми не за «Севілью»…

Геть прокурені ми вийшли з квартири фламенко. Треба було повертатися в готель, бо вже за дві-три години нашу групу чекав бус до Кадіса. Андріян привіз мене під готель, де ми і попрощалися.

- Вибач за дурне питання, але ти колись плануєш повернутися?

- Можливо, але точно не зараз. Ми з мамою за 10 років заробили тут більше, ніж в Україні за все життя. В Іспанії не просто, є свої нюанси, але якщо в тебе диплом, скажімо, медика, чи іншого спеціаліста – ти не пропадеш. Держава тебе підтримає і допоможе…

Першим ділом в готелі я заникав прокурений одяг подалі в валізу і відразу ж відключився.

Зранку ми мали їхати в Кадіс – найстаріше місто Європи. Пощастило з погодою: безхмарне небо і тепло. Це для нас тепло. + 25: чим не ідеальна температура? Іспанки ж ходили в чоботах по коліна. У них, очевидно, зима почалася. Ми погуляли древнім містом з красивими пальмами і папугами, які літають там, як у нас горобці. Пройшовши увесь центр, ми вийшли до безлюдного пляжу. Атлантичний океан виглядав куди симпатичніше, ніж в холодній Ісландії. Вода, правда, була холодною, але спортивного директора «Карпат» Степана Юрчишина це не зупинило. Він першим скупався, за ним пішли інші. Місцеві жителі дивилися на нас, щонайменше, здивовано. Після водних процедур уся наша компанія смачно пообідала в одному з тутешніх рибних ресторанів. Свіжевиловлена смажена риба, гори креветок з пивом та інші морепродукти пішли на ура. Але настав час повертатися в Севілью і готуватися до гри.

…Після матчу ми повернулися в готель і почали складати свої валізи. У мене було п’ять пляшок хересу (а справжній херес роблять саме в Андалузії), яких треба було втрамбувати у рюкзак. Газети, щоб обмотати пляшки, я взяв ще зранку, а от про скотч не потурбувався. Годинник показував третю ночі, але я спустився на рецепцію і підійшов до дівчини, яка, ясна річ, нудьгувала.

«Холя! У вас є скотч?» – спитав я і побачив, як обличчя дівчини відображає «щире здивування». У ту ж мить до мене дійшо, що до чого, і тримаючись за живіт, сказав: «Не віскі». Дівчина теж посміялася і дістала великий рулон скотчу. У номері я надійно обмотав вино і воно благополучно долетіло до Львова. От тільки шкода, що його, так само як і грузинського Кіндзмараулі, вже практично не залишилося…


***

Німецькі Фенікси

Нарешті залишився Дортмунд. Тихе місто, якого взагалі могло не бути на футбольній карті планети. Під час війни Дортмунд розбомбили і якби не поклади руди та вугілля, його б навіть і не збиралися відбудовувати. Тому якщо вас цікавить архітектура – шукайте щось інше; в Дортмунді, окрім старої ратуші, більше нічого нема. Кілометрів за сто від Дортмунда розташований Кьольн. Його теж добряче рознесли – про це свідчать чорно-білі листівки, які продаються у кожному сувенірному магазині. Репродукції фотографій з травня 1945 року показують, що було з містом. Розвалені будинки, знищені мости, зруйновані дороги. Зараз, крім фотографій, про це нічого не нагадує. Мені лише цікаво, який сенс таких листівок. Щоб нащадки пам’ятали чи щоб усі побачили результати німецького економічного дива? У будь-якому випадку, можна зробити висновок, що німці пишаються тим, що їм вдалося досягти.

У Кьольні, окрім грандіозного собору Dom, моста через Рейн з тисячами замків, які залишають закохані, та магазинів з розпродажами, більше особливо і нема на що дивитися (звісно, якщо у тебе на все про все – три години). Взимку можна погуляти по різдвяному ярмарку та купити додому усякого непотребу. Якщо стане холодно (а таки стане!), продавці запропонують зігрітися або гарячим вином (Glühwein) або чаєм. Чай не простий – у нього додають соку з цитрусових, цукор і бренді. Смакує непогано, але більше одної кружки не вип’єш – занадто солодке. Такий же ярмарок був і в Дортмунді, правда, масштаби трохи менші. Напроти точки продажу медових продуктів, вершинку якої прикрашає жовто-чорна бджілка, височіє чотириповерховий магазин «Боруссії». Навіть попри те, що дортмундські фанати і так з голови до ніг обмотані клубною атрибутикою, людей у магазині вистачає. По суті, це звичайний супермаркет, тільки геть усе жовто-чорне і з клубним гербом. Дортмундці люблять свій клуб, так само, як і журналісти. І не даремно, адже мало того, що «Боруссія» грає у фантастичний футбол, так ще й на халяву годує і пиво наливає!

Ми прийшли на передматчеву прес-конференцію. Виявилося, що конференц-зал побудований просто ідеально – відкрив двері і ти вже на трибунах прес-ложі. Поки ми роздивлялися, що до чого, побачили, що офіціанти починають наносити на столи різноманітні закуски. По суті, зала об’єднана з… їдальнею, асортимент якої просто вражав. Кілька видів бутербродів, торти і тістечка, рис з куркою, печені ковбаски, розливне пиво, чай, кава, кола, вода газована і негазована тощо. Все на халяву – усе подадуть ще й усміхнуться. Ми прийшли заздалегідь до початку, але не поспішали наближатися до столів – в Севільї нам продавали програмку…

Але почали приходити німецькі журналісти і безцеремонно знищувати продуктові запаси. Найбільшою популярністю у них користувалися канапки з сирим фаршем. За кілька хвилин зала перетворилася на шумний генделик, де годі було протиснутися. Наступного дня, перед матчем, усе було точно так само. Правда, тепер стало більше журналістів. Офіціанти не встигали приносити тарелі – наїдки зникали моментально. От-от мав розпочатися матч, а журналісти навіть не думали займати свої місця. Ну й справді – тут тепло, там холодно. А футбол можна і через вікно подивитися або на одному з телевізорів. Ще й повтор гола покажуть і пива принесуть.

Коли відразу ж після свитка на перерву я зайшов зробити собі чаю, то зробив висновок, що моя попередня саркастична тирада таки мала місце – зал був повний… Вдалося почути і те, що поглинання пива на прес-конференції є нормальним явищем. Журналіст спокійно може щось спитати в Юргена Клоппа і при цьому пережовувати сосиску. Можливо, тренер «Боруссії» не просто так корчить гримаси, коли спілкується з пресою? Можливо, саме тому він приходить на прес-конференцію з півгодинним запізненням, після того як поспілкується з іншими журналістами, які навіть у мороз виконують свої обов’язки професійно?

А взагалі Німеччина дуже сподобалася. Навіть морозна і засніжена. Розвеселила розмова з водієм нашого мікроавтобуса. Я спитав його про дороги. Він відповів щось на зразок: «Дороги так собі, могли б бути і кращими. Зараз зима, холодно. А навесні усе почне танути і тоді подивимося, що залишиться від наших доріг». Ото жартівники…



www.megastock.ru
RSS
© Voon Development Team 2000 - 2020 Contact us: info@voon.ru